#11, #10, #9

#11. СХОВАНКА

— Що для тебе було найважчим спогадом? — питаю я у мого побратима. Він заварив собі міцну каву і пив її без цукру, голосно присьорбуючи. Я пив чай, з заздрістю поглядаючи на його напій. Мені пити каву лікарі суворо заборонили.

— Знаєш, я бачив багато чого, — він зробив великий ковток й шумно видихнув. — Я серед перших заходив в Ірпінь, пережив на Запоріжському напрямку таке, що й досі відгукується мені в кожному сні. Навіть витворяв за кермом своєї машини таке, за що деякі командири називали мене Летючим Голандцем. З’являвся, виконував свою роботу і зникав. І було це все на якомусь куражі. На адреналіні, розумієш? Але не це все мені важко згадувати. Дещо було важчим.

— Розскажеш? — я з тоскою поглянув в свою чашку, але сили мого погляду не вистачило, щоб перетворити чай на каву.

— Був бій. Короткий та жорсткий. Кацапня огризалась так, що зайти в містечко було важко. Але ми це зробили. Локальні вуличні бої ще точились в деяких місцях, але то вже була остаточна зачистка. Ми рухались вулицею звичним порядком, аж раптом я помітив праворуч якийсь рух. Короткий знак, і ми розсипались, займаючи певні позиції. В таких випадках кожна неуважність до дрібниць може коштувати тобі життя. І не тільки тобі, а й твоїм побратимам. Але там був не ворог. Це була дитина. Дівчинка років п’яти. В зеленому платтячку і подертих сандаліках. Її ручки та обличчя вже давно не знали мила та води. Крихітні пальчики стискали м’яку іграшку з підгорілими лапами — чи то пошарпаного ведмедика, чи то був заєць з відірваними вухами, так одразу й не зрозумієш. Чи був в її блакитних  оченятах страх? Ні. І це був якийсь довбаний сюр: тільки що тут були вибухи, десь ще торохкотять автомати, а вона рухається повз стіну дома, а очі пусті. Немов скляні, розумієш? Ось яке дитинство… принесли нашим дітям ті підори… «Асвабадитєлі» хєрови…

Солдат з силою стиснув пальці в кулак, зім’явши стаканчик. Рештки кави потекли по його руці, але він цього навіть не помітив. Спогад гострими пазурами впився в горло, перекривши доступ словам. Боєць різким рухом витер очі рукавом убакса і часто-часто закліпав віями, намагаючись стримати сльози.

— Я не раз бачив смерть так близько, що відчував на шкірі її смрадний подих, — нарешті видавив він із себе. — Я втрачав побратимів… Я проходив через такі м’ясорубки… і думав, що наростив на своєму серці товстенний панцир, через який не пробитись нікому й нічому… Але та мала… Її оченята… — солдат знову задихнувся словами. — Ми спитали в неї, чи одна вона тут. А вона не відповіла. Вона не могла говорити. Лише показала рукою на ледь помітні двері під стіною дома десь метрах в десяти від нас…

Спершу ми думали, що там схованка орків, що не встигли втекти. Але там були люди. Прості цивільні… Їх там було, немов сардин в банці. В тісному приміщенні підвалу ховалось близько двадцяти жінок, дітей та старих. І тошнотворний запах — їдкий сморід давно не митих тіл, давньої плісняви та сечі.

Люди були виснажені, худі й налякані. Вони вибирались з підвалу по одному, а ми їм допомагали, бо самі вони ледве могли рухатись… Я досі пам’ятаю їхні згаслі очі, їхні тремтячі пальці, їхню нездорово-білу дряблу шкіру…

Уяви собі дітей з шкірою старців…

З поглядом старців…

Хоча у старців позаду ціле життя. А у цих крихіток життя зовсім не було. Та можливо вже й не буде… Бо те, через що вони пройшли, випалило їх ізсередини, немов якась кошмарна кислота…

Наша машина була неподалік, в ній було трохи води та сухпаїв. Ми все віддали тим людям. А по їхнім обличчям гразом котилися рясні сльози, прочерчуючи на грязних зморшкуватих щоках пронизливо-світлі визерунки. 

Ти питаєш мене про найважчий спогад? Ось це і є він — скляні очі дитини і ті визерунки на закопчених щоках.

#10. ШОСТЕ ВІДЧУТТЯ

 — Під час бою мою машину перетворили на решето, — кремезний бородатий боєць, з позивним «Рудий» на шевроні, закурив ще одну цигарку. Курив він багато. Занадто. — Як ми вижили, то одному Богу відомо. Мабуть янголи-охоронці з усіх боків закривали нас своїми крилами. Тоді ми влетіли в те містечко на такому адреналіні, що отямились лише після того, як стихли останні вибухи. Десь чулися автоматні черги — то побратими зачищали приватний сектор передмістя від кацапів, які не встигли втекти, і тому ховалися в сараях, погрібах та туалетах. Треба було крок за кроком уважно пройтися по території, бо пропущений ворог — то постріл в спину.

«Потрібно здобути тачку», — сказав командир, оглядаючи розстріляний і конаючий на узбіччі пікап.

Ми озирнулись, але навкруги були лише обуглені остови знищених автівок. Вони ще диміли, випускаючи в повітря задушливий сморід паленої гуми. Через дим було таке відчуття, немов в горлі перекотувались дрібні камінці — весь час давив сухий кашель. Неймовірно хотілося пити, але фляга була давно пуста.

«Хлопчики, рідненькі, зайдіть-но до нас! — почувся надтріснутий старечий голос з-за паркану. — Холодненької водички з криниці поп’єте!»

Наймолодший з нас солдат кинув в бік командира благаючий погляд, аде командир підозріло примружив очі: 

«Навіть не думай! Тут можна очікувати чого завгодно. Ждунів в цій місцевості достатньо, і якщо не ніж в бік, то отруєну воду підсунуть можуть. Пити лише з закритих фабричних бутилок! Ніяку їжу у місцевих не брати. В домашній пампушці може бути прихований сюрприз, від якого ти з унітаза троє діб не злізеш!»

«Плюс», — понуро выдгукнувся солдат.

«Ну, якщо плюс, то там, трохи далі, є кинуті цивільними машини, — сказав командир, не зводячи очей з паркана, з-за якого прозвучала пропозиція стосовно води з криниці. — Тож спробуйте знайти ту, яка хоч трохи на ходу!»

Пацани розійшлися парами в пошуках автівки…

 Боєць замовк, коли цигарка дотліла і трохи опекла йому пальці. Він затушив її об підошву черевика, ковирнув носком мокру після дощу глину, кинув в ямку недопалок, і старанно загорнув його.

Ми терпляче чекали на продовження розповіді.

Він продовжив лише тоді, коли запалив нову цигарку:

 — З-за паркану вийшов дідок, такий собі домовик: скуйовджений, закоптілий, — знову заговорив бородач, замислено дивлячись кудись вдалину, немов пронизуючи поглядом час, щоб побачити в минулому той епізод. — В руках, побитих артритом, він тримав банку з якимось напоєм, що нагадував компот із сушки.

«Попийте, хлопчики, — проскрипів він. — Це мій домашній квас. Чудово втамовує спрагу. Власний рецепт… Як же ми вас чекали, хто б тільки знав! Оркотня тут по хатам ходила, грабувала, била, знущалась з нас… А ми вірили, ми чекали!»

Командир кинув на нас застережливий погляд і мотнув головою: «Не треба квасу, від нього ще більше пити хочеться. Кацапи і так у вас забирали все, що було, тож хоч квас залишіть собі.»

Дідок був повернутий обличчям до мене, тож лише я помітив якусь тінь, що промайнула по його обличчу: чи то досада від відмови, чи то згадка про дні в окупації.

«Тоді дозвольте мені вам дещо показати, — знову заторохкотів він. — Там, за моїм садочком, кум залишив свій джип, коли тікав звідси, як почув про наближення російської танкової колони. То візьміть його собі, нехай послужить ЗСУ. Я покажу вам, де він стоїть.»

«Рудий, — звернувся до мене командир, — візьми з собою Мисливця, і прогуляйся з цим дідусем. Можливо й справді там є тачка. Але будьте обережні. Не довіряю я цьому Нафані, якийсь він занадто ласкавий.»

«Я теж так подумав, — відгукнувся я. — Кацапня пішла звідси, залишивши добру машину на ходу? Слабо віриться. Моя чуйка підказує, що перед нами прихований ждун.»

«Можливо так, а можливо й ні, треба перевірити, — командир нервово постукав побарабанив пальцями по кришці ствольної коробки автомата, який тримав напоготові. — Якби не така потреба в живій машині, то не варто було б ризикувати.»

«Веди нас, діду, — я махнув рукою Мисливцеві і посміхнувся старому, але моя посмішка, мабуть, вийшла дещо зловісною, бо він зблід і лише мовчки кивнув. — Поглянемо на красунечку твого кума.»

Нам довелося пройти через його двір, потім через ділянку, вкриту молодим бур’яном, і ми опинилися в садку. Дерева були давно не підрізані, на них було багато сухих гілок.

«Ступай обережно, — крізь зуби тихо сказав я Мисливцеві. — Щось мені це подобається все менше й менше. Тут в бур’яні можуть бути розтяжки чи ще якась фігня.»

«З чого ти це взяв?» — підняв одну бров побратим.

«Бачиш там купу трави? Ділянка не доглянута, кругом все заросло, а тут раптом купа трави, немов щось приховано… Я не впевнений, але те, що проглядає крізь траву, дуже схоже на підошви берців.»

«Ще трохи, ми майе прийшли!» — подав голос дідусь. Він поквапливо перебирав ногами, показуючи дорогу.

«Ми не відстаємо!» — відгукнувся я.

«То давай перевіримо ту купу трави», — Мисливець трохи нахилив голову вперед і пройшовся по ділянці пронизливим поглядом.

«Не варто сходити з доріжки, бо там все може бути заміновано, — я говорив максимально спокійним тоном. — Глянь праворуч, тільки обережно. Там згоріла машина. Схоже на пряме попадання з «Мухи».»

«Не по собі мені від того відчуття, що в кущах неподалік можуть сидіти підори, а ми тут як на долоні перед ними», — Мисливець був схожий на тугу пружину, що знаходиться в бойовій готовності.

«Не псіхуй, — я розслабив плечі, немов на прогулянці. — Якщо одразу не вдарили, отже чекають. Можливо думають, що за нами рухаються інші. А може там зовсім нікого немає, і ми себе накручуємо…»

«Гей, старий, далеко ще? — вигукнув Мисливець. — Ми вже пройшли твою ділянку, скоро пройдемо й сусідню…»

«Ми майже на місці», — дихання діда було переривчастим, але не від швидкої ходи. Він нервував.

І тут мої інстинкти ввімкнули в голові червоне світло. Звідкись прийшло відчуття, що зараз станеться біда. Я завжди прислухався до цього. Можливо, тому я й досі живий, — боєць потушив черговий недопалок і повторив процедуру його утілізиції, а потім знову закурив нову цигарку.

— Що було далі? — запитав я, не витримавши довгої паузи.

— Дід виявився зрадником, — похмуро відповів Рудий. — Вів нас в засідку. Моє шосте відчуття не підвело. Я зупинився, мовби для того, щоб зав’язати шнурок, а потім потягнув вниз Мисливця. Мабуть орки зрозуміли, що їхня присутність розкрита, і по нам вдарили черги з автоматів. Кілька пуль вдарило мене в груди, але плита в плитоносці витримала. А от дід рухнув, як підкошений. Зрадники насправді нікому не потрібні. Тож кацапи не дуже парились, щоб не зачепити його…

— Прямо як у Шиллера, «Мавр зробив свою справу, мавр може йти», — сказав я.

— Який точний вислів! — кивнув боєць. — Ці паскуди потрібні оркам лише до того моменту, коли виконають свою місію. А потім, як вони кажуть, «можно и пустить в расход». Поки ми ходили, командир швидко повернув наших хлопців і вирушив за нами слідом. Вони встигли вчасно, і покрошили підорів прямо там, в кущах. Їх було троє. На що вони розраховували, я навіть не здогадуюсь. Чи думали, що їхні «рєбята» за ними повернуться, поки вони героїчно тримають ділянку? Але вийшло так, як співає їхній Гребенщиков: 

«Пушка сдохла — всё, пиздец,

Больше нечем отбиваться…

Что ж, закурим, брат-боец,

Нам от смерти не съебаться!

Жаль, подмога не пришла,

Подкрепленье не прислали.

Что ж, обычные дела —

Нас с тобою наебали…»

— Слава Богу, всі ми вийшли живими з того епізоду, — подав голос командир, що досі мовчав. — Але це ще більш затвердило нас у переконанні, що на звільнених територіях ми маємо бути дуже, дуже обережними. Бо ніколи не знаєш, хто перед тобою.

 —————————————

* Бійці й досі воюють на гарячих ділянках фронту, тому всі позивні змінено з міркувань безпеки.

 ** Нафаня — песонаж мультфільму радянських часів «Домовёнок Кузя».

 *** «Муха» — Реактивна протитанкова граната РПГ-18 “Муха”.

 **** «Мавр зробив свою справу, мавр може йти» — помилково приписують Шекспіру, проте насправді цей вислів взято із твору Шиллера.

 ***** Борис Гребенщиков (Б.Г.) — російський співак, поет, композитор, музикант. До початку повномасштабного вторгнення РФ він часто гастролював Україною й давав імпровізовані концерти на вулицях Вінниці, Києва, Харкова та інших міст. На початку вторгнення Б.Г. засудив путінський режим та дії Росії і виступає проти війни.

“Ви розумієте, якщо в центрі Європи одна країна напала на іншу і весь світ мовчить, тому що країна, яка напала, має ядерну кнопку, то вибачте, стан непристойний. Я вважаю те, що відбувається в Україні – це ганьба. Ганьба всього світу і Росії особливо.» — казав він. І прокоментував улюблену фразу росіян “де ж ви були вісім років?»:

Війна триває вісім років, тому що бандитів привезли із Білгорода і Ростова і закинули їх на Донецьк. Всі знають це. Немає сенсу приховувати. У мене дуже багато знайомих живе на Донбасі, і батьки там живуть. Тому я більш менш розумію, що відбувається.”

Слова пісні Бориса Гребенщикова наводяться без змін і без цензури, як є.

#9. «ПОДАЙТЕ-НО МЕНІ МОЮ КАСОЧКУ…» / ВОДІЙ ВІД БОГА

— Цей хлопець водій від Бога, — сміється командир. — Ніхто ще на моїй пам’яті не міг чинити такі фокуси на дорозі.

— Та досить вам всім про мене базікати, — червоніє невисокий, але досить міцний боєць с густою, але добре підстриженою бородою. — Про те, що я іноді працюю замість вашого янгола-охоронця, всі й так знають.

— Розскажіть, — прошу я. — Я знаю цього хлопця як надійного друга, що завжди прикриє спину. Але ж я знаю його лише чотири місяці. А яким він був до цього?

— Та таким був і раніше, — командир робить великий ковток мінералки. — Я його знав ще задовго до війни. Ще той відчайдух, скажу я тобі. І зараз не змінився. Х першого дня війни пішов у громадське формування, створене для захисту певних населених пунктів під Києвом. Пройшов Бучу, Ірпінь, потім майже весь схід, і на закуску — Запорізький напрямок. А як машини любить — ніякий Домінік Торетто з ним і поряд не стояв! Буває, думаєш: все, звідси нам точно не вибратись живими, а він починає таке чудити на дорозі, що не тільки надія на порятунок з’являється, а й точна впевненість в цьому. От послухай, як було одного разу, ще в перший рік війни…

Машина летіла з такою швидкістю, немов за нею зналися сто чортів і сам Вельзевул на додаток. Розбитий асфальт перетворився на справжню жорстку полосу перешкод. Тільки й встигай вихляти між воронками від вибухів та нерозірваними снарядами від «Градів».

«Ти б хоч каску надів», — суворо каже командир водієві.

Той посміхається в бороду: «Та я ж в машині! Що мені буде?»

В цей момент здригається земля, і прямо попереду здіймається саме пекло — вибух, куски землі, розбавлені шматками металу, летять в усі боки. І звук — такий, немов рветься на шматки сама реальність.

Водій уходе ліворуч, майже не збавляючи швидкість, и вдавлює берцем в саму підлогу педаль газу. Машина видає надсадний рев і прискорюється. В цей час по верху автівки починають лупотіти уламки асфальту, підкинуті вибухом в повітря, і друбні осколки старяду.

«О, підорська арта пішла в роботу, — з відчайдушним азартом кричить водій, намагаючись голосом перекрити гуркіт ззовні. — Тепер тримайтеся, хлопчики, нас помітили і тепер просто так не відпустять.»

Машина закладає плавний віраж і знову вирівнюється.

Позаду знову вибух. Потім ще один. А потім ще один попереду.

«Нас ведуть, — командир кидає стривожені погляди через вікно з свого боку. — Чітко підганяють сзаду, щоб потім одним точним постілом рознести машину на шматки.»

«Нічого, ми теж дещо вміємо!» — голосно сміється водій, трохи гальмує, петляє серед вибоїн, а потім знову вижимає газ до упору.

«Чорт забирай, ніколи не думав, що по такій дорозі можна летіти з такою швидкістю, — хтось із бійців з заднього сидіння подається вперед і дивиться на спідометр. — Ого, ми йдемо під сто сорок кілометрів на годину! Як таке може бути в цих умовах?»

«Може, може, — водій грайливо підсмикує брови вверх. — Запам’ятай, друже, на дорозі можливо все, коли за кермом найкращий в світі водій.»

«Гей, найкращий в світі водій, може таки надінешь каску? — командир лише хитає головою, коли водій легковажно відмахується рукою. — Побережи голову!»

«Ви командуйте на полі бою, а на дорозі керую я», — весело відповідає водій, але відчувається, як бринить від надприродної напруги його голос.

Знову вибух позаду, і ще один — вже ближче.

«Попереду дорога виходить на кільце, — звіряється з картою боєць з заднього сидіння. — Будь готовий…»

Машина ще збільшує швидкість, вилітає на кільце, і раптом повертає ліворуч.

«Що ти твориш? — кричить боєць з заднього сидіння. — Ти крутнув кермо не в той бік, ми йдемо по зустрічній полосі!»

І в цей самий момент прогримів такий вибух, що всі попередні на його фоні могли б здатися лускотінням мильних бульбашок. Ворожий снаряд вбарив точно в те місце, де мала бути машина, якби вона повернула праворуч, як мало бути за всіма правилами дорожнього руху.

«Тепер розумієш, навіщо я це зробив?» — водій кидає швидкий погляд через плече на зблідлого бійця. Той мовчки киває.

Тим часом повітря наповнене димом, пилом, камінням та безліччю осколків. Все це злітає догори, немов чийсь гігантський міксер взявся приготувати чорний смертельний коктейль. Знову по даху заторохкотіло каміння та уламки.

Один здоровенний осколок пробив верхній люк і вгризся в спинку водієвого сидіння. Хлопець завмер, а потім повільно повернув голову назад до своїх побратимів з заднього сидіння: «Хлопчики, будь ласочка, подайте-но мені мою касочку …»

Незважаючи на страшну суть історії, яку розповідав командир, всі присутні вибухнули голосним сміхом. Голосніше всіх реготав сам водій.

— Ми тоді вибралися звідти живими, — першим перестав сміятися командир. — Всі до єдиного. І лише завдяки цьому шибайголові. А його фразочку «Хлопчики, будь ласочка, подайте-но мені мою касочку…» я мабуть запам’ятаю на все життя…

Be the First to Know! Sign Up for Events & Extras from Oleg

Join our mailing list to receive the latest news, extra creative content, and updates from the author and our team.

You have Successfully Subscribed!