#9. «ПОДАЙТЕ-НО МЕНІ МОЮ КАСОЧКУ…» / ВОДІЙ ВІД БОГА

— Цей хлопець водій від Бога, — сміється командир. — Ніхто ще на моїй пам’яті не міг чинити такі фокуси на дорозі.

— Та досить вам всім про мене базікати, — червоніє невисокий, але досить міцний боєць с густою, але добре підстриженою бородою. — Про те, що я іноді працюю замість вашого янгола-охоронця, всі й так знають.

— Розскажіть, — прошу я. — Я знаю цього хлопця як надійного друга, що завжди прикриє спину. Але ж я знаю його лише чотири місяці. А яким він був до цього?

— Та таким був і раніше, — командир робить великий ковток мінералки. — Я його знав ще задовго до війни. Ще той відчайдух, скажу я тобі. І зараз не змінився. Х першого дня війни пішов у громадське формування, створене для захисту певних населених пунктів під Києвом. Пройшов Бучу, Ірпінь, потім майже весь схід, і на закуску — Запорізький напрямок. А як машини любить — ніякий Домінік Торетто з ним і поряд не стояв! Буває, думаєш: все, звідси нам точно не вибратись живими, а він починає таке чудити на дорозі, що не тільки надія на порятунок з’являється, а й точна впевненість в цьому. От послухай, як було одного разу, ще в перший рік війни…

Машина летіла з такою швидкістю, немов за нею зналися сто чортів і сам Вельзевул на додаток. Розбитий асфальт перетворився на справжню жорстку полосу перешкод. Тільки й встигай вихляти між воронками від вибухів та нерозірваними снарядами від «Градів».

«Ти б хоч каску надів», — суворо каже командир водієві.

Той посміхається в бороду: «Та я ж в машині! Що мені буде?»

В цей момент здригається земля, і прямо попереду здіймається саме пекло — вибух, куски землі, розбавлені шматками металу, летять в усі боки. І звук — такий, немов рветься на шматки сама реальність.

Водій уходе ліворуч, майже не збавляючи швидкість, и вдавлює берцем в саму підлогу педаль газу. Машина видає надсадний рев і прискорюється. В цей час по верху автівки починають лупотіти уламки асфальту, підкинуті вибухом в повітря, і друбні осколки старяду.

«О, підорська арта пішла в роботу, — з відчайдушним азартом кричить водій, намагаючись голосом перекрити гуркіт ззовні. — Тепер тримайтеся, хлопчики, нас помітили і тепер просто так не відпустять.»

Машина закладає плавний віраж і знову вирівнюється.

Позаду знову вибух. Потім ще один. А потім ще один попереду.

«Нас ведуть, — командир кидає стривожені погляди через вікно з свого боку. — Чітко підганяють сзаду, щоб потім одним точним постілом рознести машину на шматки.»

«Нічого, ми теж дещо вміємо!» — голосно сміється водій, трохи гальмує, петляє серед вибоїн, а потім знову вижимає газ до упору.

«Чорт забирай, ніколи не думав, що по такій дорозі можна летіти з такою швидкістю, — хтось із бійців з заднього сидіння подається вперед і дивиться на спідометр. — Ого, ми йдемо під сто сорок кілометрів на годину! Як таке може бути в цих умовах?»

«Може, може, — водій грайливо підсмикує брови вверх. — Запам’ятай, друже, на дорозі можливо все, коли за кермом найкращий в світі водій.»

«Гей, найкращий в світі водій, може таки надінешь каску? — командир лише хитає головою, коли водій легковажно відмахується рукою. — Побережи голову!»

«Ви командуйте на полі бою, а на дорозі керую я», — весело відповідає водій, але відчувається, як бринить від надприродної напруги його голос.

Знову вибух позаду, і ще один — вже ближче.

«Попереду дорога виходить на кільце, — звіряється з картою боєць з заднього сидіння. — Будь готовий…»

Машина ще збільшує швидкість, вилітає на кільце, і раптом повертає ліворуч.

«Що ти твориш? — кричить боєць з заднього сидіння. — Ти крутнув кермо не в той бік, ми йдемо по зустрічній полосі!»

І в цей самий момент прогримів такий вибух, що всі попередні на його фоні могли б здатися лускотінням мильних бульбашок. Ворожий снаряд вбарив точно в те місце, де мала бути машина, якби вона повернула праворуч, як мало бути за всіма правилами дорожнього руху.

«Тепер розумієш, навіщо я це зробив?» — водій кидає швидкий погляд через плече на зблідлого бійця. Той мовчки киває.

Тим часом повітря наповнене димом, пилом, камінням та безліччю осколків. Все це злітає догори, немов чийсь гігантський міксер взявся приготувати чорний смертельний коктейль. Знову по даху заторохкотіло каміння та уламки.

Один здоровенний осколок пробив верхній люк і вгризся в спинку водієвого сидіння. Хлопець завмер, а потім повільно повернув голову назад до своїх побратимів з заднього сидіння: «Хлопчики, будь ласочка, подайте-но мені мою касочку …»

Незважаючи на страшну суть історії, яку розповідав командир, всі присутні вибухнули голосним сміхом. Голосніше всіх реготав сам водій.

— Ми тоді вибралися звідти живими, — першим перестав сміятися командир. — Всі до єдиного. І лише завдяки цьому шибайголові. А його фразочку «Хлопчики, будь ласочка, подайте-но мені мою касочку…» я мабуть запам’ятаю на все життя…

Be the First to Know! Sign Up for Events & Extras from Oleg

Join our mailing list to receive the latest news, extra creative content, and updates from the author and our team.

You have Successfully Subscribed!